Дослідження психологічного самопочуття журналістів 2024-2025

Четвертий рік поспіль мільйони людей в світі спостерігають за наслідками масштабної російської агресії в Україні: руйнуваннями, загиблими, постраждалими, рятувальними роботами, історіями військових і цивільних… – матеріали, створені українськими журналістами, дають можливість світу в режимі non-stop бачити, що відбувається.

 

Водночас те, що переживають самі журналісти, теж потребує уваги. Українські журналісти не лише працюють з великим потоком травматичної інформації, а мусять дбати й про делікатність у взаємодії з героями, зваженість, етичність висвітлення тої чи іншої інформації для своєї аудиторії. Журналісти перебувають у тих же стресових умовах війни, що й всі громадяни України: страждають від безсонних ночей та наслідків ракетних атак, тривоги за життя близьких і за майбутнє країни. При цьому, на жаль, журналісти не можуть “від’єднатись” від потоку болісних новин чи взяти “паузу”.

 

Проблеми психічного здоров'я як наслідок тривалої напруги та професійних викликів через війну.

 

Рік тому в межах програми Mental Support for Media ми публікували результати нашого дослідження самопочуття журналістів 2023 (327 респондентів), цього року – продовжуємо відслідковувати та досліджувати стан психічного здоров’я журналістів та надавати підтримку. За новий період (258 респондентів, з травня 2024 по травень 2025) маємо загалом ідентичну картину.

​

Ключові спостереження за період 2024–2025 років:

• Вплив хронічного стресу: неможливість зробити «перерву від новин» залишається основним фактором психологічного виснаження.

• Тиск на двох фронтах: журналісти мають справу з професійною травмою (висвітлення війни) одночасно з особистою травмою (життя в умовах війни).

• Стабільність показників: попри плин часу, показники депресії, тривоги та вигорання залишаються високими, повторюючи результати 2023 року.
   

Порівняння ситуації:

Дані свідчать про те, що хоча журналісти й виробили певні «механізми виживання», тригери погіршення  психічного здоров'я не зникають, а навпаки — стають хронічними. Це підтверджує необхідність системної підтримки, а не разових втручань.